Вівторок, 25.06.2019, 11:47
Вітаю Вас Гість | RSS

Олександрівська ЗШ І-ІІІ ступенів

Меню сайту
Наше опитування
Оцініть мій сайт
Всього відповідей: 114

Новини

Головна » Файли » Виховна робота » Музей

Музей
06.08.2012, 15:17

Бентежним  трепетом і загадковістю наповнюється душа кожного, хто    відчиняє двері музею села Олександрівки при Олександрівській ЗШ I-III ступенів. Бо тут все для жителів села дороге, святе, близьке й таке рідне, що віє  пам’яттю світлою і вічністю. І це не спроста, адже тут присутній подих тих,   кого навічно забрали дороги війни  спомин про тих, хто зрання до пізна творив  достаток на нашому столі. А також переклик з трударями, випускниками,   просто жителями села - це вже історія, яку пишуть самі люди.

Музей засновано 21 листопада 1988 року до дня звільнення села, на честь 45-річчя. Площа приміщення 80 м2. фонди музею складають нагороди, карти бойових дій, військові фотографії, листи, архівні довідки, вирізки з газет, солдатські реліквії, щоденники пошуків 91 т.г. бригади, 8МАКу., листи з фронту копії нагородних листів, особисті речі воїнів, військові трофеї, наукові роботи випускників школи, монети, пам’ятні знаки, почесні грамоти, речі українського побуту села, наукові роботи, книги засновника РУНвіри – випускника школи Лева Силенка.

В музеї діють такі відділи:

"Народознавство”

"Голод - 33 ”

"Вони захищали Вітчизну свою”

"Вони визволяли Олександрівку”

"Герой Радянського Союзу О. Ю. Жежеря – наш земляк ”

"97 гвардійська стрілецька  дивізія”

"Ехо війни”

"Праця звеличує людину”

"Історія школи”

«Воїни – інтернаціоналісти»

"Лев Силенко - засновник РУНвіри”

 

«Вони захищали Вітчизну свою»

             Величністю й таємністю віють речі, листи з фронту, нагороди тих, кого немає серед нас. Це речі сільських героїв, тих, хто не пошкодував свого життя в ім’я Перемоги. І сьогодні не так уже й важливо, чи загинув в окопі на полі бою, чи помер дома від ран, здобутих в бою, це наша пам’ять, історія села. Тому так бентежно стукає серце того хто, дивиться на експонати цього відділу музею. Тут  широко представлені матеріали про Ф. Г. Жежерю, М. Ф. Карюка, О. М. Ткаченка,

М. І. Гаркушу,  І.І.Жежерю, О.І.Торбу, І.М.Спересенка, Ф.Ф.Півняка, І.І.Чумака, О.М.Ніконова, П.Я.Сидорюка, Ф.К.Шевченка, М.В.Жежері, І.А.Дудука та ін.

   "Дорога дружинонько! Рідна ненько... Я чесно виконав свій обов’язок перед      батьківщиною, захищаю рідну землю до останнього подиху...”

 І в кожному листі з фронту подібні слова, бо кожен житель Олександрівки чесно й добросовісно розумів свій обов’язок бут воїном, захисником. А про що нам говорить фляга Ф.Ф.Півняка, з якою він дійшов до самого Берліна, чи фронтова ложка та знівечена ворожою кулею каска. Кожен експонат – це надбання музею, це багатство пам’яті нашої про ті нелегкі часи, коли село пережило чорні дні окупації та війни. 275 жителів села полишили свої пороги, щоб уже ніколи не ступати по них. Вони не повернулись, впали смертю хоробрих, захищаючи свій народ, нашу

землю, і лежать вони далеко від рідної домівки. Хто схиляє над ними свою голівоньку, чиї сльози скроплюють той святий кусень землі. На це ніхто не дасть відповіді. Можливо, туга рідних і тиха їх печаль, що не зникає з роками, спонукала найбільше любові вкласти в розділ, присвячений тим землякам, хто захищав найдорожче: честь і свободу матері-землі. І дивляться теплим поглядом  олександрівці, дивляться через роки з тих військових фотографій, які вдалося зберегти і увіковічнити.

 

«Вони визволяли Олександрівку»

Гордість за земляків виражається в багатстві й різноманітності екземплярів цього розділу. Та вдячні олександрівці не тільки своїм односельцям, а й тим, хто визволяв село, хто першим ступив на олександрівську землю. Цього не можливо забути, бо це була занадто велика радість після страшних років окупації, коли кожен день ніс людям страх і невідомість, коли молодь повально відправляли в Німеччину, коли село поринуло в печалі і людських сльозах. Це були важкі часи. Тому й відображені вони в спогадах М.П.Клименко, Г.А.Клименко, А.П.Руденко та інших очевидців.

Саме тому  другий розділ, присвячений визволителям села. Кожен учень школи знає, що визвольні бої на селі вели солдати   8 МАКу та 91 гаубичної бригади.

            По даним розвідки 167-а піхотна дивізія противника, посилена танками і артилерії, займала оборону в районі Зибке, Дівоче-Поле, Петро-Загір’я, Ворошилівка. Ворог дуже укріпив свої позиції. Цьому сприяла і місцевість: балки, яри, струмки, висоти. Звідси ясно, які складні завдання передбачало вирішити наступаючим.

           

 

 Згадує начальник зв’язку 116-ої Олександрійської Червонопрапорної ордена Суворова танкової бригади Шиманський Всеволод Павлович.

Нашій бригаді було наказано знищити противника в районі Ворошилівка, Володимиро-Ульянівки, відрізати йому шлях відходу із міста Олександрії і цим сприяти звільненню міста.

Від умілих дій наших танкістів залежав розвиток успіхів операції, яку провів 8 мехкорпус, який входив в склад 5 гвардійської армії.”

            В ніч на 21 листопада 1943р. танки 116 Олександрійської Червонопрапорної ордена Суворова танкової бригади здійснили марш на вихідні позиції, а в 11 годин цього ж дня пішли в наступ.

             Другий танковий батальйон Івана Лагутіна наступав на село Ворошилівка. В його складі дві роти. Однією командував старший лейтенант Іван Лєпьошкін, другою – старший лейтенант Леонід Баранников.

                       

 

 

 В бою за Ворошилівку (Олександрівку) відзначилася рота автоматників під командуванням Василя Українського. Автоматчики уклали 250 фашистів, захватили 6 шестиствольних мінометів, розгромили дві артилерійські батареї і взяли в полон трьох ворожих офіцерів, 14солдатів. Рота Українського діяла десантом на танках. За цей бій Український був нагороджений орденом

Вітчизняної війни I ступеня, а ще раніше орденом Червоної Зірки.

Совінформбюро. В ньому говорилося : «Южнее Кременчуга наши войска овладели силькоукрепленными опорными пунктами Константиновка, Ворошиловка…

                        В це повідомлення Совінформбюро був вписаний ще один бойовий рядок бойового почерку 116 танкової бригади.

           В.П. Шиманський згадує: „Як багато треба було прикласти зусиль, щоб назва „Ворошилівка” ввійшла в Совінформбюро і прозвучала на всю країну”. 

 

«Герой Радянського Союзу О. Ю. Жежеря»

Наступний відділ музею розповідає про життя та героїчну загибель нашого земляка Героя Радянського Союзу Жежерю Олександра Юхимовча.  

Память про нього свято збережена в речах та спогадах. Лежить в музеї веретено, з любов’ю подароване дружиною, як частинка його самого, бо зроблене ж його руками, лежать листи, інші особисті речі, покладені руками Марії Платонівни, його Марійки, яка до кінця своїх днів, до останнього подиху берегла в серці подих кохання, вірність і щиру любов до батька дітей своїх.

 

Тепер і вона лишилася для односельчан пам’яттю, а експонати в музеї не дають цій пам’ті згаснути. Знайти тут можна багато – і спогади його побратимів, і листи медичної сестри  Кухарської, яка розділила останні хвилини життя Героя і листи з віршами і фронтові газети. Музей береже пам’ять, яку відлунює аж у Музеї Збройних Сил у Москві, де стоїть кулемет О.Ю.Жежері.

 

 Навідник станкового кулемета 289-го гвардійського стрілецького полку, він був занадто рішучім і сміливим, він не міг чекати  і в бою за населений пункт Квітка поблизу Кіровограда в березні 1944 року вогнем свого кулемета відбив три контратаки ворога, знищивши більше 20 ворожих солдат, він першим форсував р. Буг і кулеметним вогнем забезпечив переправу іншим, відбивши контратаку і знищивши більше 60 ворожих солдат. При форсуванні р. Дністер теж одним з перших переправився на інший берег, своїм вогнем знищив два ворожих кулемети, прикриваючи переправу полку. Він завжди був першим і одного разу залишився відрізаним від своїх.

 

 Проявивши мужність, велику стійкість і твердість, безстрашний кулеметник знищив більше 80-ти солдат і офіцерів противника і спонукав їх відійти назад. За період двохмісячних боїв був тричі ранений, але ніколи не покидав поля бою.13 серпня 1944 року в бою на Сандомирському плацдармі О.Ю.Жежеря, відбиваючи атаки, був смертельно поранений, тут же і похоронений.

            За свій останній бій удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Вдячні земляки поставили йому бюст біля Будинку Культури.

 

Разом з матеріалами про О.Ю.Жежерю висвітлюється і бойовий шлях 97-ї гвардійської стрілецької дивізії, в якій служив О.Ю.Жежеря.

 

 

«Історія школи»

            Наступна сторінка музею відведена тим, хто кував знання, ростив молоде покоління села. На стендах перші вчителі й ті, хто віддав педагогічній ниві все трудове життя: М.С.Погрібний, Г.Г.Бондаренко – директори школи, І.Ф.Верпека – завуч, вчителі: Н.Я.Бондаренко, О.Г.Верпека, Г.А.Клименко, В.І.Осиченко, М.Й.Даниленко, К.І.Гнітько, І.Г.Мажара, А.Я.Рогачевський,  М.Ю.Карюк та техпрацівниця А.Н.Карплюк.

 

 

 

Поряд гордість школи -  медалісти Є.А. Олександренко, Г.М. Бондаренко, В.О.Морговська, М.І. Сокур, Н.І. Вітряк, Г.І.Кульбій, Н.І. Смоляр, В.В.Рущак, І.І.Чумак, С.О. Уманська, Л.І.Бондаренко, О.І.Буркатська, С.О.Жежеря, О.І. Кіло, А.В.Бессарабов, Л.Я.Рибак, Н.В.Тараненко, Н.В.Поповська, А.Л.Левкович, Н.В.Тесленко, К.В.Теплякова, О.В.Поповська, В.В.Рибак. Цей список доповнюється щорічно з’являються нові знімки, що постійно доповнюють історію школи. А вона багата, бо наступні стенди саме і розкривають її. В списку шкіл церковно-приходських і грамоти Херсонської єпархії за 1896-1897    навчальний рік записано: "Ратьковская(Богоявленская) школа грамоты основана в 1891 году в церковной неудобной сторожке. Занятий не было”

            На місці сучасного Будинку культури в той час була церква. При вході до церкви з вулиці (це з заходу на схід, лівіше сучасного дуба) була маленька хатинка з двома вікнами на південь і двома на схід. Там за спільним столом можна було розмістити 15 учнів.Тоді село закінчувалося, де сільський парк, а на місці парку було сільське кладовище. Далі була панська земля. В кінці села йшла трактова дорога, яка зв’язувала Олександрію з Кременчуком. По ліву сторону дороги (де зараз контора) був трактир.На самому початку ХХ століття школу було переведено в приміщення трактиру. В той час землею володів граф Толстой, він і дав наказ з трактиру зробити школу. Називалася вона  "Ратьковская (Богоявленская) школа грамоты”. В приміщені колишнього трактиру було влаштовано дві класні кімнати. В них працювало з дітьми дві вчительки.1912-1913 роки земська управа на кошти землевласників Толстого, Шульгиної, Трефілевої побудували двоповерхову школу на місці старої.

 

 

 Двоповерхове приміщення мало чотири класні кімнати і квартири для вчителів на другому поверсі. 1927-1928 роки директор школи Сагайдак Сергій Кіндратович, вчителів: Хомицька Векла Трохимівна, Кононова Параска Корніївна, Шевченко Радіон Іванович, Сагайдак Олександра Петрівна (за добросовісну працю була нагороджена орденом Леніна).В школі створюються перші піонерські загони. В 1931-1932 н. р. в зв’язку з тим, що початкова школа була реорганізована на семирічку в школі створюється піонерська дружина.

В 1939 році школа стала середньою З серпня 1941 року по 22 листопада 1943 року школа була чотирирічною. Вчителі чоловіки пішли на фронт захищати Батьківщину від німецьких загарбників. Не повернулися в рідні домівки, загинули вчителі. Білоножко Марко Миколайович, якому за мужність і відвагу в боях за Дніпро президія Верховної Ради СРСР від 17.10.1943 року присвоїла звання Героя Радянського Союзу. Лозовий Макар Павлович нагороджений орденом Червоної зірки і медалями за оборону Сталінграду. Вчитель Собко Дмитро Павлович теж загинув смертю хоробрих. 22-23 листопада 1943 року село звільнено від німецько - фашистських загарбників. З 22 листопода1943 року до половини грудня 1944 року в приміщені школи знаходився санітарний батальйон, де воїнам надавали швидку допомогу, а потім відправляли на лікування  в село Краснокам’янку у шпиталь.

            В січні місяці 1944 році Ворошилівська школа знову відновила заняття.

            Після війни до 1970 року працювало в школі 32 вчителі, всі їх прізвища викарбувані на стендах і за кожним з них стоїть клопітка робота по навчанню та вихованню.                        Перший випуск був у 1947 році. Навчання йшло в три зміни. В школі налічувалось 400 учнів.У відділі історії школи зібрано багато знімків з 1947 року до сьогоднішнього дня. Це і окремі учні, класи на уроці, на роботі, на відпочинку. З цікавістю музей відвідують випускники попередніх років, пізнаючи самих себе, повертаючись в дитинство.

 

4 серпня 1958року школа стала Олександрівською і їй є чим гордитись, бо славна школа не тільки ділами, а й випускниками. Це й М.І.Сокур – кандидат технічних наук. В музеї знаходяться його праці та копії, його листи, речі, документи. Г.І.Клименко – кандидат сільськогосподарських наук, І.Г. Чумак – кандидат військових наук, Я.Клименко – член спілки журналістів, письменник, С.С.Корлюк – ректор Одеського сільськогосподарського інституту, Лев Силенко  - професор.     

Всіх не перелічити, бо не соромлять випускники свою рідну школу, чесно трудяться, примножують здобутки держави.

 

«Голодомор – 33»

Пекельні цифри та слова

У серці б’ють неначе молот

Немов прокляття, ожива

Рік тридцять третій...

Голод ... голод ...

У люті Сталінській страшній

Тінь смерті шастала по стінах

Сім міліонів (Боже мій )

Недолічилась Україна

 

 Кожна людина, як і все свідоме людство, живе в трьох вимірах: учора, сьогодні і завтра. Вчора - це наша історія. Ми не знали її. А вона - бездонна, невичерпна криниця духу, мудрості, перемог і страждань.

Кожен народ, якщо він справжній народ, має свою власну історію. Сьогодні, коли ми будуємо на своїй землі свою домівку-державу, без своєї кришталево чистої криниці не впоратись. Але з нашої історичної криниці, починаючи із самісінької поверхні, належить вичерпати багато солоної від горя і сліз води. Це наше громадянське завдання. Скликати живих, небезпам'ятних до тих сіл і хуторів, до тих криниць і спільних ям, куди скидали десятками виснажені тіла наших з вами бабусь і дідусів, матерів і батьків, сестер і братів. І наскладали їх понад сім мільйонів...

Ратьківка, Богоявленське, Ворошилівка, Олександрівка - це назва одного й того ж села в різні періоди його історії. Село старе, появилось десь в середині 18 століття. Точних цифр кількості дворів і жителів до початку колективізації не можна назвати, приблизно село мало до тисячі дворів з населенням 4 - 4,5 тисяч чоловік.

У 1924 році в колишній економії графа Толстого організувалась, кажуть,  комуна, яку назвали іменем Комінтерну. Доля жорстоко посміялася над комунарами, світлого майбутнього вони не побудували і не дочекались, а в 1933 році майже всі померли з голоду. Заховували їх у землю де попало і як попало. Недалеко від колишніх графських приміщень, де жили комунари, рили ями, куди і звалювали трупи. Не так давно це місце огородили, а досі по ньому бродили корови і кози.

То був страшний рік: повивозили з села все, що можна було їсти. Відбирали в людей картоплю, буряки, квасолю, сою - все їстівне. Почали масово вмирати малі діти, а потім літні й хворі люди. Вмирали цілими сім'ями, родинами. Півняки – 25чоловік, Руденки  - 27, Жежері – 28.  Люди пухли від голоду, тратили розум і розсудок, вмирали в тяжких муках. Зима 33-го  була сувора і холодна: горобці злітались до колгоспних конюшень, люди зачиняли двері, вікна, ловили їх і їли. Весною багатьох врятували ховрашки.  Почали здихати коні, їм теж не було чого  їсти. В селі на колгоспному дворі поставили великий казан, рубали конячі трупи, варили в цьому казані, але всім не доставалось.

Найдужче запам'ятався мені випадок із однією жінкою, про який розповідала мені бабуся. Ішла по дорозі в селі жінка і впала, а бригадир приказав дядькові, щоб він ключкою відтягнув її додому. Дятько це зробив, притягнув ту тітку до її двору, а її сім'я питається, чи вона ще жива. Дятько каже, що ще жива. Та ніхто  тій жінці не допоміг, так  вона і померла.

Світ мав би розколовся надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися – від того, що це було на землі. Але світ не розколовся, сонце сходить, Земля обертається як їй і належить. І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, ми єдині спадкоємці  всього, що було. 

Голод поклав у сиру землю більше, як пів тисячі моїх земляків. Третина  померлих – діти, які не дали нащадків. Наслідки голодомору – це великі духовні втрати, які цифрами не зміряти. Скільки  селян,  які були хліборобами з діда – прадіда, відсахнулися від своєї селянської долі, зреклися мови своєї, звичаїв, пісень. В могилу голодомору зійшли найкращі.

            Відродження України можливе тільки тоді, коли народ поверне свою історичну пам’ять. Хай простять нам наше безпам’ятство всі жертви голодомору, що лежать у серій землі. З давніх часів люди очищалося вогнем. Запалювали свічку і мовчки клялися, що пам’ятають, що не забудуть. І тягар з душі спадає.

 

«Праця звеличує людину»

             Майже третина музею присвячена людям праці, зародженню колективного господарства. Бо пам’ятають старі жителі села ті нелегкі часи, коли й землю обробляти було нічим, голод об’єднував частину жителів у комуну, де, крім праці, люди могли поїсти. В таких умовах орали й сіяли, збирали й молотили. На базі комуни пізніше сформувались колективні господарства: "Комінтерн”, ім. Ворошилова, ім. Димитрова та "III Вирішальний”. На стендах перші ударники праці Н.Т.Пішковська, В.С.Жежеря, П.Я.Клименко, М.П.Жежеря, І.І.Литвин, О.Ю.Рощина, Г.Ф.Буркаленко, К.М.Буркацька, О.В.Корлюченко, Т.Л.Маковецька, В.Ю.Верпека, Г.К.Теличко та ін.Проживають в селі й учасники виставки ВДНГ Н.Т.Пішковська, П.Я.Клименко, Ф.П.Московченко. Тут розміщено нагороди, грамоти, пам’ятні знаки учасників виставки, їх особисті речі.

Не обійшли увагою  музеї і трудових орденоносців, які за досягнення в праці нагороджені орденами й медалями.Проживав у селі Олександрівка й В.Ю.Жежеря, брат Героя Радянського Союзу О.Ю.Жежері, працював більше тридцяти років головою колгоспу. Його добросовісну працю держава високо оцінила, нагородивши орденом Леніна.

 

«Воїни – інтернаціоналісти»

            Наступний розділ у музеї, поєднує два покоління - дідів та їх онуків. Розділ присвячений воїнам-інтернаціоналістам, яких в мирний час доля закинула в далекі краї у вир бойових дій і була до них милосердною, бо дала можливість залишитися живими. Молоді колишні учні школи посміхаються з кольорових знімків до відвідувачів. У кожного з них сьогодні своє життя, мрії, помисли, та тоді вони переживали одне, мріяли про повернення до рідного порога. Це П.Г.Білоглазов, І.І.Компальський, В.Я.Іздебський, І.П.Кошеленко, В.І.Гончаров, Є.І.Бараннік, А.М.Захаров, В.І.Ткаченко, С.І.Савченко. Тут у спеціальних нішах знаходяться особисті речі, листи.     

Гість з храму предків»

            Нещодавно в музеї створено новий відділ присвячений нашому земляку, автору святого письма «Мага Віра» -  Леву  Силенку.

 

 

Народився він у родині Терентія і Олени Силенків. Маючи дванадцять років Левко уже знав, що таке гірка чаша життя (голод, холод, притяювання переконань). Та він ніколи на життя не нарікав і вірив, що треба жити і вижити пройшовши через  усі негаразди. У 1931році, під час колективізації,  родина Терентія Силенка була оголошена  «куркулями», їх вигнали з хати та забрали все майно, а маленького Левка було стерто з дошки пошани де записували кращих учнів школи. Батько за смушеву шапку виміняв у місцевого секретаря сільради справку, що він є середняк і зсім'єю переїздить до Олександрії. З 1938року Силенко стає студентом Кременчукського бібліотечного технікуму. Починає писати вірші.

            Під час Другої світової війни Лев Силенко був вивезений до Німеччини, звідти потрапив до Америки де і навчався, а 1953 році переїздить да Канади. Як дослідник побував у багатьох країнах Америки, Європи, Азії, вивчав санскрит  в Індії .

            Потомок Скитів, засновник нової релігії, осяяний Святим Духом, він почув голос предків, які в ім’я спасіння нащадків покликали його засвітити РУНВіру (рідну українську  національну віру) в єдиного господа з ім’ям Дажбог. В 1966 році в діаспорі була зареєстрована перша громада вірних РУНВіри. На початку 90-х років такі громади були зареєстровані в нашій

 державі. На сьогоднішній день в Україні їснує більше 40-ка громад.

            В експозиції представлені твори Лева Силенка, його вірші, фотографії з років юності та сучасні, є також плівки з записами проповідей та вчення Учителя.

 

 

Недавно вийшла в світ нова книга «Святе Вчення», в якій подані духовні основи Силенкової віри в Єдиносущного, Всеправедного і Милосердного Господа – Дажбога.

 

Ми не гості планети Земної,

Ми достойні її трударі,

Маєм розум Вітчизни святої,

Свій закон і свої Вівтарі,

 

Ми народжені духом Дажбога,

Орь і Лель нам дарили Любов,

 Щоб  у нас була Рідна Дорога,

Рідна сила і Воля, і Кров.

 

Категорія: Музей | Додав: natali-37
Переглядів: 641 | Завантажень: 0 | Рейтинг: 5.0/2
Вхід на сайт
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Copyright MyCorp © 2019